100 років від дня народження видатного українського письменника в діаспорі Бориса Олександріва
У Ружинській центральній бібліотеці відбулась літературна година «ТАКОЖ САМОТНІЙ І ОКРЕМИЙ…БОРИС ОЛЕКСАНДРІВ», приурочена 100-річчю від дня народження нашого земляка - поета, прозаїка, перекладача і літературознавця Бориса Олександріва (справжнє ім’я Борис Грибінський).
Присутні ознайомилися з книжковою виставкою «МАЙСТЕР ПОЕТИЧНОГО СЛОВА». Очільник Ружинського селищного осередку “Просвіти” Віктор Митюк розповів про життєвий і творчий шлях поета. Вчителька української мови та літератури, пенсіонерка Ніна Форостяна - про садибу Бориса Грибінського, де проживає все своє життя разом з родиною.
***
Борис Олександрович Грибінський народився 21.07. 1921 року в Ружині у сім’ї Олександра і Анастасії Грибінських. Закінчив 1941 року Київський педагогічний інститут.
Його батько Олександр Зосимович Грибінський, статистик Ружинського райфінвідділу, був арештований 2 березня 1938 року. Перебував під слідством майже два роки. Не визнав пред’явлених йому звинувачень і не вказав жодних прізвищ у негативному світлі, як то вимагали слідчі-енкаведисти. Нічого не добившись, мусили відпустити 28 січня 1940 року, а справу щодо О.З. Грибінського припинити. Проте ярлик неблагонадійного уже до нього прикріпився. Відповідно, ні він, ні його син не були мобілізовані до Червоної армії. Евакуюватися вони не змогли: першими евакуювалися місцеві керівники-комуністи. Тому родина мусила жити під нацистською окупацією.
Борис Грибінський, маючи вищу філологічну освіту, був редактором газети «Козятинський вісник у Ружині» і публікував свої поезії у літературному додатку до газети «Українське слово» «Літаври», яку редагувала Олена Теліга. Газета, яку видавав Борис Грибінський, розповідала про творення українського життя, української школи, про українських письменників доби «розстріляного відродження», а також накази і оголошення окупаційної влади. Проте Борис Грибінський не брав участі у діях окупантів, на ньому немає крові наших людей. Звичайно, з наближенням радянських військ стало зрозуміло, що факт перебування під нацистською окупацією стане приводом до його переслідування і покарання. Тому Борис Грибінський мусив залишити рідну землю. Перебував певний час у таборі для переміщених осіб, потім переїхав до Зальцбурга, де став редактором газет «Промінь», «Наш шлях». Публікувався у різних газетах і журналах, зокрема, «Нові дні», «Сучасність», був членом об’єднання українських письменників «Слово».
1948 року виїхав до Канади і почав навчатися в Оттавському університеті. З 1951 по 1960 рр. був співробітником «Молодої України». З 1962 року почав працювати бібліотекарем у місті Торонто. Став автором шести поетичних збірок, виданих під псевдонімом Борис Олександрів, а також автором численних гумористичних оповідань, фейлетонів, опублікованих під псевдонімом Свирид Ломачка. Разом з дружиною виховали двох синів – Бориса і Олександра. Помер 21 грудня 1979 року.
Його життя обірвалося, коли він був справді у творчому розквіті.
Вже без нього вийшла книжка вибраних поезій (за цілих сорок літ: 1939 – 1979) «Поворот по сліду», що нею опікувалося Об’єднання українських письменників «Слово».
Добрий приятель поета – художник Мирон Левицький, – в чиєму оформленні з’явився «Поворот по сліду», писав у передмові до збірки, що автор встиг підготувати її до друку, здав у друкарню, а потім одержав звідти набір для остаточної коректури. Але настав той страшний день.
Гадається, що поет по-особливому ставився до майбутньої книги і з нетерпінням її чекав. Адже вона мала бути – і такою стала – справді репрезентативною і підсумковою в його творчій біографії. Одне слово, перше вибране. І в ньому відібрано – самим автором – усе найкраще, що вийшло з-під його пера.
У передмові до книги, яку з великим пієтетом до поета написав його приятель художник Мирон Левицький, було зроблено спробу окреслити місце автора в поезії, визначити «профіль» його лірики. «Поезія Б. Олександрова не належить до спонтанно-емоційних виявів, – пише М. Левицький. – Його творчість – це глибоко пережита і передумана лірика, сповнена спокійною мудрістю і зодягнута у філігранну форму поетичних картин, з дотриманням усіх норм поетики й літературної мови. Основним мотивом його поезій є туга за сонцем, тобто за батьківщиною. Поет знає, що він ніколи не повернеться на Україну, і саме тому він думкою на тій межі, якої не дійти»!
Читаючи ці поезії і думаючи про Бориса Олександрова, дивуєшся його інтуїції, яка йому підказувала, що він таки справді уже ніколи не повернеться в Україну. Навіть тоді, коли для цього з’явиться можливість і по довгих десятиліттях розлуки її побачать майже всі колеги Бориса Олександрова. Йому ж судилося повернутись лише словом.
Перший повоєнний рік. Руїни й руїни. Табір Ді-Пі у Зальцбурзі. Поетична збірочка Олександрова, яку написав Грибінський.
Вона з’являється 1946-го. Авторові «Моїх днів» – 25 років. В журналі «Звено», що виходив в Інсбруку, – співчутлива рецензія Юрія Клена: «Поезія Бориса Олександрова відзначається чудовою українською мовою і навіть у мелодійній українській поезії надзвичайною мелодійністю (...) Може, не буде перебільшенням сказати, що він є наймелодійнішим з наших поетів (...) Ті вірші так і просяться на музику». Ю. Клен ніби прозирнув у творче майбутнє дебютанта – вже за життя Б. Олександрова з’явилося понад сімдесят пісень на його слова.
За матеріалами Геннадія Махоріна, кандидата історичних наук, та Михайла Слабошпицького, українського прозаїка, літературознавця
